Трошечки, хвилинку, адже біжу і поспішаю на рентген, щоправда, слово «біжу» занадто гучно сказано і явно перебільшено, але біля замку все ж замру. Знаю точно: навіть повиснувши на милицях і руці сина, я дивуюся, який замок гарний і породистий, хоч і з травматичним провенансом, висловлюючись мовою мистецтвознавців. Ось зверну зараз праворуч, піймаю його поглядом, одним оком — і постою хоч 5 хвилин, піднявши голову, милуючись. Один вислів, він мені здається навіть філософським, грає зі мною свою якусь зачаровану гру, і наразі він сплив у пам’яті. Звучить він так: коли караван змінює шлях, то останній верблюд стає першим. Начебто нічого нового, але якось розумієш його по-іншому, як я цього нещодавнього лютневого дня. І, звичайно, не стільки верблюд, практично не змінюючи попередньої локації, змінив шлях, як пам’ять нагадала, як разом із фотокореспондентом Сергієм П’ятериковим, готуючи репортаж для «Дня» в рубрику «Пікантні задвірки», ми облазили, стоптали, бігали вгору, вниз по всіляких схилах, і як кияни, закохані у своє місто, ми звикли подорожувати пішки. Так того дня, 5 років тому, ми цілий день шукали щось таке, що б зачепило й одразу було зрозуміло — беремо. Але щось нічого не траплялося, і ось на території Інституту травматології та ортопедії практично з розгону наскочили на шаленої краси замок, вірніше, на те, що від нього залишилося.
Звичайно, про нього знав багато хто, знає дуже навіть багато хто, та й я знала, але так близько я його ніколи не бачила, як у той день. Тоді, блукаючи серед руїн, я не скупилася на захоплення і готичними вікнами, і дверима у вигляді якогось знаку нескінченності, і башточками. Чесно кажучи, тоді я була в куражному, розслабленому настрої людини, яка може залізти в усі закутки, не боячись, що на голову може щось обвалитися.
На задньому дворі Інституту травматології та ортопедії цей замок живе давно, він побудований у 1877 році, і, чесно кажучи, його історія доволі драматична. Звичайно, спочатку це був маєток. Приватний маєток барона Штейнгеля, але потім історія грала з ним у різні ігри. Трошки згадаю: 1901 року замок придбав засновник київської неврологічної школи професор Лапинський і заснував тут фізико-терапевтичний санаторій із водолікарнею, оснастивши найсучаснішими на той момент досягненнями. У 1919 році тут допомагали одужувати, а потім доля замку переходила до різних рук: ортопедичний санаторій, психоневрологічний інститут, госпіталь у Другу світову війну. На момент будівництва нинішнього інституту 1976 року вже було немилосердно знищена велика частина замку, залишилася тільки фасадна. Так, по суті, вишуканий флігель.
Звісно, на території, де живуть страждання і біль, сюди надходять дуже важкі хворі, це травматичні випадки, не місце для дозвільних і цікавих, можливо. Але замок тут до чого? Він горів, та не вигорів. Його знищували, бездумно відкушуючи, але, на щастя, не завершили вбивство. І стоїть від давно не митий, здавалося б, абсолютно спустошений, але до чого ж гарний.
Як же непродуктивно розкидана ця краса і яка живучість у таких чудових, складно створених будівель, як у даному випадку, де псевдоготика і передчуття модерну так здружилися, що бродити серед колон (а деякі з них прикрашені своєрідними капелюшками), серед виступів з орнаментами, переходів і проходів — саме задоволення, але, звичайно, для людей самовпевнених, які абсолютно не думали тоді про можливу травму. Виявила навіть кумедний балкон, одразу ж назвала його балконом Джульєтти. Прекрасно пам’ятаю, як у Вероні багато разів спостерігала натовпи, що навіть не проштовхнуться, стоять під нібито балконом Джульєтти, фотографуються, галасують, радіють і приносять гроші у чужоземний бюджет, що правильно і добре, але навіщось під один балкон прагнуть усі, а тут ось ще більш романтичний, спить серед руїн, і, здається, ніхто його не любить.
Ну, як завжди — грошей немає і не буде, але скільки ж він може терпіти.
Думала, тоді підвівши голову години на три і навіть не втомлюючись, адже багато хто з киян і багато закоханих у Київ, небайдужих багаторазово писали, боролися, розбурхували думки: нехай тут оселиться якийсь розумний музей або релакс-центр для виходу з піке для хворих, щось потрібне і красиве — адже краса теж лікує.
Одним словом, відтоді в замку, коли ми писали репортаж, я тут не була. «Пікантні задвірки» вийшли, та й скільки ще говорилося про цей замок, навіть і не перелічу, але ось він, виходить, знайшов привід, досить травматичний, для нашого нового побачення. Якось більш уже осмислено в моєму стані і з поняттям, що таке травма. Отримала вже понад 2 місяці тому спортивну травму і стресовий перелом і майже всю зиму виходила з цього стану, що не так просто, звісно. І ось біжу на останній рентген. «Біжу» замінюємо чимось — ну, йду. І, звичайно, сприймаю все дещо інакше. Я, звичайно, сподівалася, що ось знайду його поглядом, а там уже все відреставровано якось, що він узагалі побачиться мені абсолютно по-іншому, все буде чистенько, акуратненько, без порушень його задуму, його особливої продуманості. Але вистачило одного погляду, щоб уловити здалеку: фасад із вежею так само животіє і пахне сирістю. Переживши всі вібрації часу і байдужості до його долі градогрошовитих чиновників, у яких завжди грошей немає, та й, власне, не буде. Але в такому котлі животіння гине все. І живе цей замок якоюсь дивною свободою, коли нічого втрачати, як пес на смітнику. Та до чого ж у нас і камені терплячі. Я тільки дивуюся. Все одно красивий, ну до чого ж гарний.
Перетинаючи внутрішній двір, де, власне, і замок, прямуючи до поліклініки на свій останній рентген, не можу не сказати: інститут стоїть на горі, рельєф київський угору-вниз, туди-сюди, спочатку одні сходинки, потім інші, схили і повороти — але тут ортопедичні хворі. Мною самою пару днів тому це сприймалося зовсім інакше, я сама тут бігала не знаю як і навіть не помічала цих сходинок. Але це — коли людина без травми.
А ще звернула увагу, що, як корабель обростає мушлями, так і територія основних лікувальних будівель обросла всякими ортопедичними офісами, магазинами, які пропонують усе, що потрібно для людини, яка ортопедично зацікавлена. Ну, це загалом нормально.
Але більше я особливо там не затримувалася: треба було дивитися під ноги, не до прогулянок і всім іншим. Я подумала, що взагалі, якщо перейшов двір — усе зараховано, значить — ти здоровий. А зима тільки скаже: «Ну що ж, вибачте, у нас тимчасові труднощі.» Ну, справедливості заради скажу, що тут чистять і посипають, чистять і посипають, але рельєф аж надто київський — слизько там і занадто багато сходинок.
І все ж мене замок надихнув настільки, що, заходячи до рентген-кабінету, я була впевнена: все буде — окей, вирвуся, нарешті, з домашнього ув’язнення в режимі стриб-скок на милицях. І точно — адже хірург, старший науковий співробітник, доктор медичних наук Андрій Бабко, який на першій же зустрічі скасував мені призначену в іншій лікарні операцію (навіть дата була призначена). Він же сказав, оглянувши мене, травмовану: «Ви впораєтеся і без мого інструмента, який ріже й коле. Самі впораєтесь». Так і сталося, на щастя. Хеппі енд цей мене теж вразив, адже лікар був дуже задоволений, побачивши останній знімок. І вже повертаючись назад на своїх двох, я замку кивнула, ніби поділилася своєю радістю: «Чого й тобі бажаю!» І пообіцяла, що до цієї теми обов’язково повернуся, щоправда, може, вже й готуються до його відродження, я не знаю (я ж бігла повз зовсім в інших справах), але щось не схоже, дуже не схоже. І все ж не можу не повторити: як же романтично там, якого особливого шарму надає цей замок такій непростій обстановці, де так багато болю. А краси і шарму багато не буває, адже вони лікують.
