Знавці запевняють, що трюфелі, знайдені вранці, особливо ароматні, а їхній смак помітно відрізняється від тих, що викопують не рано вранці, а, скажімо, просто вранці. І тоді (знову ж таки зі слів очевидців і дегустаторів) простий омлет, прикрашений цими-таки трюфелями з якого-небудь тихого куточка Італії, здивує чимось божественним. Цікаво, що мені до всього цього... Спільне лише одне: зараз, коли я пишу, теж ранесенько, а я «сиджу, як жаба на пеньку», і думаю, що підкинути в начинку сьогоднішнього після смаку, зі спільної згоди зі свіжими враженнями. Ці ж чужі трюфелі сильно заважають думати, дратують своїми земляними запахами свіжозрізаних грибів (і все, врахуйте, віртуально), а скоріше за все лоскочуть досадою, що не я бродила з навченими собаками рано вранці десь там, в задзеркальному лісі. Знову не я, вже вкотре! Ну що ж, якщо завидющих думок у голові, як піску на пляжі, виправлятимемо ситуацію. Раз не пишеться так жваво, як хотілося б, додамо трохи сонця до свого домашнього арту і влаштуємо сніданок із того, що на думку спаде. Головне — повна доступність і гра з продуктами нібито з різних спалень. Є рецепти, читаючи які, так і хочеться дописати: руками не торкатися, аж надто вони складні. Є ж гра в рецепти, оскільки вони демократичні до непристойності, а дарують особливо довгий смак. Звичайно, трохи дивно міркувати про трюфелі і збивати в цей же час два свіжі фермерські яйця (щоправда, в першому варіанті, пам’ятаєте, теж звучав омлет) і швиденько без всяких там вершків, масла, солі та інших збудників жирових кліток відправляти їх на керамічну пательню. У такому посуді вправно формується дивовижно красивий апетитний яєчний млинчик. Моя вигадка, що примиряє з відсутністю заморського делікатесу лише в оригінальності, — посипаю цю жовто-рум’яну пропозицію корицею. Відразу дивує теплий густий запах, який зазвичай живе лише в солодких пирогах. Зрозуміла: кориця без комплексів, якщо зустріла цікавого співрозмовника у вигляді, наприклад, омлету, стає слухняною, гладкішою аніж море в штиль. Два салатних листки під винним оцтом — і можна розпочати щось писати — таке ж простеньке, як і цей сніданок. Щоправда, пікантності у нього не відняти. Плюс ще тарілка старовинна... Все — часу на це більше немає.
Помітила, що коли пару тижнів проживеш у режимі капусника, краще імпровізованого, з’являється певна легкість у сприйманні навіть складних речей, і розумієш: не варто ставитися до всього аж надто складно, серйозно. Звичайно, якщо це не від легковажності, а від стану душі власної і тих, з ким спілкувалася. Вочевидь, занадто багато довкола похмурих тьмяних людей, які відлякують навіть саме бажання жартувати. Це, мабуть, так само серйозно, як і загроза певного вірусу в короні, який уже десь так світом буянить. Якщо ж шукати спілкування з людьми нев’язкими, які приносять у спілкування дотепну недбалість, це допомагає жити. Просто жити, і, головне, розуміння ж приходить не з чужих слів.
Поки не забула — декілька порад, навіяних відвідинами Андріївського узвозу в святкові дні міста. Не розглянула, що цього року там пропонували, звернула увагу на одне — не варто приходити сюди, як я, десь о 8.30 ранку, ще до початку основного дійства. Продавці злі, метушливі, лаються через сантиметри купленого клаптика землі, та й товар ще по-справжньому не розкладено. Та й ти ще зовсім не покупець, з тобою і не стануть церемонитися, навіть на запитання не відповідають, лише щось там шепочуть. Думаю, щось динамічне, що допомагає знайти вірну дорогу. Ось і швидко пішла далі, де не так голосно звучить та дрібно пишеться.
Музеї — ось що притягувало мене. Адже був день відкритих дверей. Пару годин практично прожила в одному улюбленому музеї і біля пейзажної галявини, яка вічно хвилює. Тепер енергії вистачить надовго. Щоправда, цього разу і пінії з картин іншого майстра розбурхали мій особистий спогад про Італію, і якось по-новому розмовляла цього разу з «моїми» картинами. У музеї історії Києва я надовго затрималася біля відеоекрану, який запросив до старого Києва, здивував своїми вулицями, одягом перехожих. Особливо один підпис схвилював: «Пам’ятайте нас! Ваші кияни». Тихенько, аби не помітили інші, послала рукою поцілунок молодій киянці зі старої-престарої світлини. У неї тоді було все життя попереду, і поняття, природно, не мала героїня випадкового портрета, що стане експонатом музею, а незнайомка з сьогоднішнього міста, побачивши її, подумає: яке пікантне вбрання, яке тепле і зрозуміле обличчя. І ще щире — ні тобі хижих очей, ні губ, підтягнутих до вух, ні зухвалого дрес-коду, навіть якщо декольте мляве, погляд утомлений, а думки легко читаються. Нудно часом буває, нібито до їжі додано хімічно чисто зроблений запах багаття. Не працює! Природність не створюється в таємних підвалах серійного обману, її своїми руками варто приводити до єдино життєво важливого будинку для кожного — свого тіла і душі. Думка стара, як світ, але тим вона і повноваговита, та й чим більше інформації передається інтернетом, тим ціннішим є те, що передати таким чином неможливо. Особистий контакт.
Вірно помічено: одні люди гуляють під дощем, інші просто мокнуть. Дехто культивує в собі певний стан недоношеності, адже вибір завжди є. Підтверджую прикладом.
Тридцятип’ятирічна Алла, математик за вже колишнім фахом, зізналася, що, зіткнувшись у математиці з бурхливим потоком ідей, зрозуміла: багато що застосовне в її новому захопленні. Скульптурою. Не маючи великого гаманця, будучи розлученою і з серйозними наслідками (чоловік постарався і сильно її обчистив), живучи з мамою-пенсіонеркою, вона одного прекрасного дня сказала собі — стоп. Перестала активно жаліти себе, обтрусилася, як собака, що вискочив із води, і своєю математично точною уявою створила свій, як вона називає, бомж-пакет: якісь оригінальні хитрощі при підготовці макету для заливки. Потрібно сказати, що вона — тонкий скульптор, але, здешевивши технологію, зробила свої роботи комфортнішими за ціною. І справа повільно, але зрушилась — вже розплатилася з усіма боргами, добудовує величезний гараж, відпочила на яскравому європейському узбережжі. Головне — викреслила себе зі злопам’ятного списку очікування, перестала бути жінкою-невидимкою і сьогодні точно не мокне під дощем, адже зуміла сама розфарбувати себе, а не голосити понуро: все, мовляв, довкола для чоловіків.
Як же все це давно заіржавіло. Упевнена, боятися потрібно саме жінок, які легко можуть зіграти з твоїми грошима в життя, що їм не належить, і при цьому залишатися як без зобов’язань. Щоправда, Алла — математик, тепер вона вираховує обман раніше, ніж буде завдано можливого удару.
Подумала: шкода, що я не математик. Виходить — добра мішень. Якщо ж іще корицею присипати...
