У фейсбуку триває флешмоб #faceofdepression («Обличчя депресії»), який почався з того, що вдова лідера музичного гурту «LinkinPark» Честера Беннінґтона поділилася відео, на якому її чоловік посміхається за півтори доби до самогубства. Цей флешмоб підхопило багато моїх українських фейсбук-френдів. Я теж хочу поділитися своєю історією, але більш широко, ніж просто у фейсбуку, тому й пишу цей текст для «Дня».
Можливо, він комусь допоможе розібратися з алгоритмом дій, які слід робити, якщо тобі погано, але в будь-якому разі більше, ніж на те, щоб поділитися особистим досвідом, я не претендую. Тут я розкажу не лише про три «с» від депресії, як зазначаю в заголовку, а й про одну дуже важливу «п», психотерапію.
Ті, хто читав мою книгу «Абрикоси Донбасу» або хоч би знає, звідки я, може здогадатися про причини мого поганого стану якийсь час тому. Мене накрило вже після того, коли всі мої близькі давно були щасливо врятовані від війни, бо саме тоді до мене дійшло, що я в нас опинилася за головну, і на мене всі сподіваються — і старші, і молодші — усі, а мені сподіватися нема на кого. Тоді ж я зрозуміла, що слід доруйнувати все, що було недоруйноване в моєму особистому житті, бо сенсу жити в тому всьому не було жодного, особливо коли ці руїни почали заважати тому, що я роблю в професії. Це було довге і болісне розлучення. Я розуміла, що так треба для мого майбутнього, але мені стало ще гірше. І після всього я лягла на ліжко і лежала пару днів, встаючи лише за нагальною потребою.
Такий самий стан міг би бути, якби це була проблема з кишечником або запалення внутрішніх органів, або навіть якби це був рак. Я читала про наукові дослідження, які асоціюють психічний стан із хворобами. Я бачила людей, які ставали прикрими, коли хворіли. Окрім того, з дитинства спостерігала за тваринами: коли вони були нездорові, то похмурнішали, падали, дратувалися всім навколишнім або просто лягали й лежали, як і я сама. Але ні, це не було те, що ми називаємо хворобою.
Я боягузка щодо свого здоров’я. У школі я ретельно вивчала біологію, і це мене захоплювало не менше, ніж література, а університетська валеологія призвела до регулярних занять спортом. Моя викладачка з валеології говорила, що є три «с» від депресії — це спорт, секс, солярій (або при наясності — сонце). І мені вони допомагали. Також з валеологією я прийшла і до свідомо здорового харчування. Звісно, без крайнощів, бо навіть я їм ковбасу чи сосиски, але дуже рідко, можливо, раз на місяць, переважно, коли я не вдома та немає іншого вибору, або коли просто дуже хочеться. Я ходжу на рутинні огляди до гінеколога та мамолога, щороку здаю розгорнутий аналіз крові, щоби виключити запалення внутрішніх органів, за найменшої підозри роблю УЗД та роблю флюорографію. Я з тих, хто може працювати над п’ятьма проектами на раз, при тому займатися малою дитиною без жодної допомоги інших людей, але час на лікаря знайде завжди. І я не розумію людей, які не можуть знайти часу на своє здоров’я, і коли я чую про це, мені здається, що вони себе просто не люблять і не поважають, що вони мають якісь жахливі радянські комплекси щодо лікарів або просто нераціональні, а значить на них неможна покластися, бо їхнім життям керують лише емоції. А коли вони помирають (а такі є серед моїх знайомих), я дуже злюся на них за те, що вони легковажно ставилися до свого життя, хоча жодного сенсу злитися на мертвих немає, я знаю.
Коли я зрозуміла, що йти треба не до терапевта, а до психотерапевта, то передусім сформулювала вимоги до нього, які виходили з того, що я маю йому довіряти. Тому ідеальним психотерапевтом для мене могла бути людина, яка є не лише спеціалістом високого класу (бо всі ми розуміємо, що наш рівень психотерапії поступається, скажімо, німецькому, тому шукала лише серед найкращих), а й яка розуміє, що таке війна. Я знаю, наприклад, що в нас хороша львівська школа психотерапії, але якщо психотерапевт не бачив моєї війни, він мене не зрозуміє, так мені здавалося. Можливо, це моє упередження, що я теж припускаю, але з цією вимогою мені було спокійніше, адже психотерапевт мав бути своєю людиною за всіма параметрами. Саме така допомога могла би мені допомогти, як би тавтологічно це не звучало. Далі шукати було дуже просто, бо гарні спеціалісти є зазвичай відомими людьми. Треба було лише спитати у знаючих людей, а це можуть бути, наприклад, кафедри психології університетів або інші дотичні до галузі кола.
Перша наша з ним розмова тривала чотири години. Наступні дев’ять занять — по три з гаком. Він не відпускав мене, поки ми не зробили всього, що мали за зустріч. Він був зі мною цинічним, але водночас захоплював своїми знаннями. Він багато в чому був дуже точним, хоч у дечому трохи й помилився, але це я вже могла доробити сама, бо він працював над глобальним, деталі лишалися за мною. Після кожного заняття я ще п’ять днів працювала з тим, із чим почали працювати на занятті. Ні, це не було його завдання, просто моя думка не могла зупинитися, внутрішня робота тривала. Мої знайомі навіть уявити не можуть, у які уявні ситуації я їх ставила, які суди з ними вела, у яких снах вони мені снилися, під яким кутом розглядала їх, хоч насправді розглядала в них я себе. Думаю, я їм цього і не розкажу. Під час десятої зустрічі моєму психотерапевту було трохи нудно слухати мене, він перевірив усі пункти, над якими ми домовилися працювати від початку, також перевірив ризики, та закінчив словами: «Тепер вчіться ходити без «милиць»». І я ходжу.
