У Львові, чесно, зовсім не хочеться розмовляти російською. І не лише з додаванням: звичайно, війна. Так було тут завжди – тут живе мова: привільно, в любові, в природному домі, і це – насолода. Сталося так, що позавчора вранці у Львові пролунали відразу три тривожні сигнали, причому з таким рупорним підсилювачем – на все місто. Цей голос, такий гучний, насичений, категоричний – швиденько в укриття! На проспекті Свободи йшов такий уже весняний потік якихось майже спокійних людей. Чуючи цю тривогу, вони не метушилися і кудись не бігли, в них не було особливої напруги, як на мій київський погляд, що вже тренований і досить випробуваний.
І я опинилася в якомусь дворику, яких багато, які абсолютно чарівні, з елегантно мощеною бруківкою, біля якоїсь маленької кав’ярні, яка пропонувала поміж інших прегарних кондитерських виробів пампушки із заварним кремом. Мені це так нагадало моє дитинство, тому що вони давно якось зникли, в Києві я їх не зустрічала, а тут раптом на тобі – вискочило моє дитинство сповна. Виявляється, ці пампушки привернули увагу не лише мою: забігли туди і (ми потім розговорилися) львів'янка одна, і хлопець з Ахтирки, дитячий тренер із Харкова і маленький хлопчик Івор із Литви. Хлопчик побачив, що я наминаю пампушку, і йому мама її теж замовила. Так хоч-не-хоч, на якісь двадцять хвилин, ми опинилися самохіть у розмові з точок, де вже добре розуміють, що сталося.
Із Ахтирки 25-річний хлопець вивіз батьків примусово. Вони категорично не хотіли, свій дім будували все життя. Ахтирка палала – все це я бачила в його телефоні, не з телевізора.
Дитячий тренер перед самими подіями, в двадцятих числах минулого місяця, поїхав до Вінниці на тренування з 40 дітьми. Там їх застав повний набір тривоги, і він навідувався до бомбосховища, потім вивіз дітей до Львова, а зі Львова переправив до Польщі. Намучився-намотався. А зараз ці хлопці вже волонтерять – опинившись у Львові, молоді хлопці не можуть сидіти склавши руки.
А львів'янка мені сказала так: – Звичайно, мене напружує така кількість російськомовних приїжджих українців. Але тільки до тієї хвилини, коли я не розумію, про що всі ми говоримо. А говоримо ми абсолютно про одну й ту ж біду, про те, що відбувається в нас зараз удома. Вона розповіла: – Я народилася в Комі, тому що моїх батьків вислали за якесь особливе висловлювання. Вона не знає, яке, батьки приховували і в дитинстві берегли її від цього всього. Але цей життєвий код залишився з нею назавжди, тому вона на російську мову може мимоволі реагувати насторожено, але не на російськомовних українців, які думають так само і так само вболівають за все, і що тут доводити.
І ось ми зійшлися за цим столиком абсолютно з різних куточків України. Це було так по-справжньому тепло, і ми так розуміли один одного. Це не відкриття, що ми стали такими згуртованими, як не були ніколи. Ось так ми розмовляли і один одному цим допомагали.
А хлопчик Івор із Литви – вони приїхали до Львова до бабусі, щоб її забрати. Але, звичайно, це їм не вдасться. Мама зізналася, що бабуся їм сказала: вона не покине Львів ніколи. А Івор сказав: я хочу і бабусі своїй принести цю пампушку і розповісти, як ми весело тут сміялися за столом. Хоча ми зовсім і не сміялися, ми збуджено розмовляли. Такий балакун цей хлопчик Івор.
А ще, коли ми поверталися, дві маленькі дівчинки біля Оперного театру – у Львові в самому центрі завжди дуже людно – щосили розмахували прапорами, а їх усі фотографували. Дуже багато іноземних журналістів, такої кількості я ще не бачила. Але, звичайно, Львів зібрав, як ще тихий притулок, дуже багато людей із усієї України, і тут іноземним журналістам привілля, і вони скрізь.
Ось ця проста пампушка, ця випадкова зустріч, яка зовсім не випадкова: адже тут уся Україна певним чином переплелася.
У війни є одна позитивна якість – ми стали іншими. Це таке надбання, яке вже залишиться назавжди, я думаю.
До речі, Іворова бабуся називає пампушку – пампух, і це слово він запам'ятав.
Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
