«Ми з України», — саме цими словами одна із солісток всесвітньовідомого ансамблю танцю, званого народом просто «Вірським» за прізвищем головного балетмейстера Павла Вірського, відкривала гастрольні концерти у понад 30 країнах світу.
— Виходить, я поліглот, — усміхається пані Тамара. — Ці слова виголошувала мало не всіма мовами світу. Рівень закритості нашої країни, говорю про СРСР, у той час зашкалював. Перед кожною поїздкою за кордон ми стійко терпіли потужний тиск інструктажу: нам говорили, що скрізь шпигуни, що нас можуть викрасти, тому не можна довіряти фальшивим залицянням, ходити лише учотирьох... Усе це закарбовувалося у свідомості, і кожен артист розумів, вірив — не вірив, це вторинне — головне, не порушити, не спіткнутися, інакше кінець кар’єрі, далі ти не виїзний.
І ось перша моя гастрольна поїздка в Лондон. 1958 рік. З нашої коричнево-чорної вулиці раптом потрапили у світ яскравого одягу, на зустріч йшли дівчата у спідницях з обручами (моя мрія), на ногах шпильки, у чоловіків абсолютно немислимого крою брюки, принадні зачіски. Як усього хотілося. У нас же — по дев’ять доларів на добу на кожного, разом із харчуванням, звісно. Втім, мені здавалося це багатством. Виживати ж ми уміли як, напевно, ніхто: тушонка, згущене молоко, кип’ятильник — ось наші три багатирі. У місцевих готелях завжди боялися — якщо всі одночасно вмикали кип’ятильники, може вирубати світло. Так вже було.
Пам’ятаю, десь у Бразилії я ледве не задихнулася від моєї любові до згущеного молока. За звичкою, зробивши дві дірочки у банці, випила половину вранці, що вважалося обідом, а другу частину молока залишила на вечерю. Увечері виявила, що від спеки молоко міцно засохло. Я його довго-довго тягнула, приклавши банку до рота, і раптом солодка, в’язка маса нестримно прорвалася й запечатала рот і горло. Відчуваю — реально гину. Врятувала подруга ударом кулака по спині, хоча й досить потужним, але, головне, вчасно.
Звичайно, в ансамблі всі дівчата були привабливі, але хотілося стати ще красивішими, яскравішими, щоб вулиця остовпіла, щоб зупинялися тролейбуси і машини. І ми, згадую не без задоволення, досягали цього.
Однією з моїх хитрощів були вії з кінського волоса. Для виступів ми з них завжди приплітали коси. Я ж одрізувала потрібної миті кілька сантиметрів, придивлялася, скільки мені знадобиться для приголомшливого ефекту, і приклеювала тушшю «Ленінград» по 12 копійок до власних вій. І ось він — погляд з-під вій — загадковий, такий, що викликає розгубленість у перехожих. Головне, що різниці під тушшю не видно, і створювалася ілюзія своїх чудових вій. В одному лондонському магазині мене навіть запитали: «Натурель?» Так, чесно відповіла, адже це правда. Конячки ж бо, що подарували волос, — справжні, не хімічні. Отже, лукавила лишень трохи. Головне ж — зарубіжна преса із захопленням і здивуванням признавалася нам у любові, лондонці дивувалися з того, що дві години і більше насолоджуючись українськими танцями, розчиняючись у їхніх ритмах і потужності, не пересичувалися, а вимагали повтору на біс.
Відверто кажучи — виходячи на сцену, завжди була впевнена, що всі прийшли дивитися тільки на мене. Можливо, так думали й інші дівчата. Це дуже допомагало. Ті ж, хто знав мене з дитинства, запевняють, що я танцювала ще в маминому животі. Потім за власною пристрастю вчилася у багатьох танцювальних гуртках, студіях і на молодіжний фестиваль до Москви 1957 року приїхала з ансамблем, по суті, з фабричного колективу. Отже, до Вірського, можна сказати, потрапила з вулиці без усіляких дзвінків, прохань, узяли за талант. Тоді, пам’ятаю, випадково зустрівши ворожку, почула від неї: «Побачиш великі міста». Як мене окрилили її слова...
Класичні танці не любила, душа рвалася до народного, характерного, гумористичного танцю. Йому й віддала 20 років життя. Гастролі увесь час заважали здобути вищу освіту, тому вчилася на мистецтвознавчому факультеті художнього інституту сім років. Тему вибрала близьку «Сценографія народного танцю в ансамблях танцю».
До речі, я сама навчилася шити. Раз-два, один погляд, другий, і заморський фасон злизувався миттєво та ще й збагачувався власними придумуваннями. І ось вже така ж чарівна, така ж особлива, як парижанки.
— Як реагувала київська вулиця тих років на ваші обнови?
— Навіть не запитуйте — вона була ще суворіша за інструктажі, що отримували перед від’їздом: кричали услід, побачивши на шпильках: «Щоб тебе вітер звіяв», — обзивалися, зачепившись очима за укорочену спідничку, яскравість багатьох дратувала, у ній, здавалося, ховається загроза звичному життю. Раптом теж почнемо загнивати.
Бачила, звичайно, й захоплені погляди. Особливо, коли йшла у білому плащі з штучної шкіри з леопардовою підкладкою. Природно, плащ не застібала, щоб усі побачили. З частини рукава сама пошила ще й маленьку шапочку. Що й казати — підкорювати ми вміли.
Звичайно, багато танцівниць квапилися зробити гроші на всьому — на продажу пакетів, нейлонових сорочок, пір’я, мережива. Комусь вдавалося навіть купити квартиру за отримані кошти. В одному з європейських аеропортів наших здорово принизили, витягуючи з валіз буквально купи мережива рулон за рулоном. Через скло за цією сценою спостерігали цікаві пасажири, очікуючи на свій рейс. Це було жахливо, адже в багатьох містах європейці годинами стояли в чергах за квитками на наші концерти і плакали від захоплення, аплодували стоячи, закидали квітами. І тут цей кошмар з другосортним товаром, який тоді у нас був найбажанішим.
Глянсові марення постійно диктували своє — стати особливою, навчиться шліфувати свій стиль, вбирати чужу чарівність, немов би розкладати її на складові й упроваджувати, упроваджувати у свій гардероб, свою свідомість. Коли у Києві ми йшли з репетиції Хрещатиком, вулиця дихала лише нами, підкріплюючи солодку упевненість — молодість вічна. Щоправда, далеко не у всіх був гарний смак. Коли одна дівчинка з ансамблю, придбавши у поїздці плащ кольору золота, такі ж туфлі, колготки в сіточку та ще й золоту шапочку, Павло Вірський побачивши її з жахом вигукнув: «Пам’ятник!»
— Ви закохувалися у колективі, адже там і хлопці танцювали?
— Та ви що! Я нижче 185 сантиметрів очей не опускала. На роботі я була така завантажена, під час виступів ледве встигала переодягатися: у мене на сцені — танець за танцем. Колеги ж були для мене лише партнерами. Мені, зізнаюся, ватерполісти подобалися. Зріст, плечі — мій варіант.
— Знаю, що ви у 60 років сіли за кермо і досить легко вписалися у вулицю?
— Так, ненаситність до всього, що ще не опанувала, властива мені. Таємно від чоловіка бігала на курси водіїв, і ось уже понад 15 років за кермом. Коли здала на відмінно іспити, здивувалася, що в документах написано — учень. Запитала інструктора: «Чи довго я буду в учнях?» Той усміхнувся й відповів: «Скільки проживете». Що ж, мене влаштовує — це так молодить. Краще бути юним горобцем, ніж старою райською птахою.
У квартирі пані Тамари багато чудових її молодих фотографій — поруч і Жан Габен і Сімона Сіньоре. Шарм у них особливий.
— Однак чий чоловічий погляд був найзначнішим, найважливішим у житті?
— Звичайно, мого другого чоловіка. Ігор Верба увірвався у моє життя абсолютно несподівано, коли мені вже було п’ятдесят, а позаду — розлучення і багато розчарувань. І знову, вдруге в житті, мені на шляху трапилася ворожка. Вона сказала: «До тебе шлюб стукає в двері, прийде благородний король». Пам’ятаю, подумала: «Яка нісенітниця, який шлюб...» Я навіть забула про це випадкове передбачення.
Одного дня, для мене дуже невдалого, оскільки, намагаючись перефарбуватися в блондинку, стала сіро-буро-малиновою, друзі вмовили піти до когось у гості. Господар квартири, куди прийшли, здивувався. Я почула: «Хто це? На кого вона схожа?!» Це мене дуже завело, і вирішила на зло не замовкати увесь вечір — яка є, така і є. Здогадуюся, яке справила враження. Минуло ще декілька місяців, і знову, начебто випадково, ми зіткнулися в одній компанії. І тут мене дивно повело, та й він, сидячи поруч, нервово пролив вино повз келих. Ми були вільні — він 55-річний вдівець, я давно розлучена. Його чарівливість, ерудиція політолога, літератора, музиканта, мистецтвознавця, колекціонера (впевнена — він знав все) так мене закрутили, що стало ясно — мій чоловік.
Мене ніхто не кохав у житті, ніхто так не піклувався про мене. Я часто чула від нього: «Ти подарувала мені життя, ти вмієш слухати і розуміти, що я говорю». Ігор і є найголовніший дарунок, він навчив мене жити ще яскравіше.
Ось так живу й нині, вже без нього, інколи навіть усупереч обставинам.
Ігоря школа.
