Понад 80% населення планети боїться літати — і статистика не змінюється. Втім, мені що до цього, умиротворено думала, нікуди й не збираюся. Зима, показавши небачений оскал, нагадала на всяк випадок: якби й захотіла куди-небудь тоді полетіти, не випустила б. Сидячи на своєму широченному підвіконні зразка 1901 року (вік будинку) в особливо драматичний вечір минулої п’ятниці, спостерігала, як фунікулер виштовхує чергову партію пасажирів, які квапляться після роботи додому, ще до кінця не розуміючи, що на всіх нас чекає в суботу. Вперед і на всі боки дивився погляд з вікна на зимовий шабаш (з філіжанкою вранішньої кави це навіть екзотично), який, може, і підказав: варто послухатися поради і залишитися вдома в той суботній день. Не стрималася — покликала сама вулиця. Старовинна Десятинна, щодня затуркана, забита машинами під зав’язку та людьми, які вічно квапляться у справах, настільки поглинені своєю заклопотаністю, що звично переступають через своє натхнення і пригніченість, невпевненість і самодостатність, окриленість і невдачу. Cловом, самою як не є робітничою вулицею, хоч і приписують їй певний аристократизм, але, мабуть, сили пристосування старенької Десятинки вже не ті, дуже вже ж на неї насіли з усіх боків — і жвавий бізнес, і офіційні офіси з безліччю машин. Тут ще ця надкушена весна, яка, не встигнувши народитися, вже виявилася із зимою в різних вагових категоріях. І раптом абсолютно неочікувано втомлена вулиця змінилася. Довкола бачу не сірий та чорний одяг, а яскраві лижні комбінезони, строкаті шапочки, різні гірськолижні приколи, різноколірні санки. Зимовий шабаш навіть розгубився на секунду — як, виходить, не я тут головний, звідки на діловій вулиці стільки молодих фарб, стільки веселих облич вершників на дошках, стільки азарту, добросердя і нуль бурчання, від якого всі втомилися. Щойно на вулиці застрягала якась машина (зазначу: на одному і тому ж місці з інтервалом в 30 хвилин сіло в сніг машин із 10), так всі, не змовляючись, кидали свої дошки, лижі і дружно починали виштовхувати черговий чотириколісний підсніжник. Казали ж: без потреби не виїжджайте, почала бурчати, побачивши машину нового сусіди, що зав’язнула в снігу. Потрібно сказати, що легенда про те, що в цьому районі нібито певний енергетичний рай, приваблює сюди масу багатих людей, які скуповують по декілька помешкань на поверсі і з’єднуючи їх між собою, отримують при цьому два-три виходи в різні під’їзди. Мабуть, все ж таки приховано тривожить спритна думка: якщо що, тікати буде легко. Щоправда, не знаю, кому — чи господареві, чи можливому злодієві, чи ще комусь. Мистецтво паузи ні за які гроші не купиш, а тут ось, будь ласка, біля дому і в сніговій пастці. Щоправда, пауза ж не та! Машину таємничого «корейка» витягнули дружно і з іще більшим ентузіазмом почали радіти несподіваному зимовому бонусові, що подарував новий маршрут їм, любителям гострих розваг. Вірніше, вони самі собі його подарували, скориставшись вічними київськими кручами, так щедро укутаними снігом, близькістю фунікулера, який перетворився на минулих вихідних мало не на лижний підйомник. Все як на якомусь модному лижному курорті. Ніколи, до речі, не думала, що в Києві так багато азартних snow-екстремалів, лижників на гірських і на бігових, аматорів спуститися з гори на легкій пластмасовій тарілці, ковзатися в якихось особливих насадках на звичне взуття. Всі вони зазвичай тусуються в нечисленних більш віддалених районах міста, але ніколи не бачила їх у центрі. Втім, коли ж у нас був такий сніг?.. Ось і спокусив хлопців освітлений Андріївський узвіз, складні циркулі Пейзажки, спуски уздовж фунікулера до самого Подолу і навіть, уявіть собі, маленькі пагорби не залишилися без уваги. Наявні — всі категорії складності.
Як виявилось, стара вулиця скучила по молодому сміхові — пристосувалася до цього, по-новому забарвленого життєвого виру, начебто сказавши всім гостям: дякую, що вибрали мене. Однозначно всі ми втомилися від спотворених злістю, недоторканих персонажів в телевізорі, від бійок під куполом, від похмурих облич на вулиці, в метро. Швидше на вулицю, в незвичайне снігове шаленство, в цю гущавину доброї азартної веселості, яку завжди дарували лижі. Навіть такі, як у мене, — скромні бігові, та вічний червоний комбінезон на додаток, який так і не застарів. Як кажуть, було б бажання. Швидше змішатися із загальним молодим куражем (виявляється, в голову може вдарити не лише склероз, але й молодість), уловити особливу гостроту моменту, адже раптовий зимовий бонус — річ не постійна, втім, як кожен сюрприз. Того ж вечора він так забарвив усе довкола захватом, що й пару годин вистачило, щоб чітко відчула: настрій, колір обличчя, новий погляд на проблеми — все змінилося. Хай стару лижню весь час заносило божевільним снігом, ми дружно прокладали нову, свіжу. Узявши в якоїсь дівчинки її тарілку, безшабашно спустилася з укосу на Пейзажці, погодувала бездомного собаку, який, ошаленівши від такої кількості народу, збудився без особливих на те причин, хоч, загартований вічним голодом, давно не довіряв раптовим подарункам. Тут же стрибав, зі всіма ласкаво вітався і, може, думав: якби люди завжди були добрі. Людська психіка така, що коли дозволити собі постійно жалітися на відсутність можливостей, скажімо, відпочити (що в переважної більшості об’єктивно), та відразу начебто поспішить нагострити вушка і погодитися — та нічого не відповість. Можна ж собі подарувати відчуття, і без усіляких витрат, прогулянки зимовим лісом або відпочинку на чудовому курорті десь у дивовижних горах. Виходить, не варто засмучуватися, адже все життя, що попереду, — твоє.
Невже ще вранці думала, що тихо-мирно проведу весь неспокійний день вдома? Так би все й пропустила, день би втратила. Раптом одночасно з моїм юним школярем потрапила під хмару снігового водограю від міні-прибирального пристрою. Ми дружно засміялися такому атракціонові і, не змовляючись, впали в м’який пухнастий сніг, що вкриває зазвичай проїжджу частину вулиці. Схоже, зима ласкаво підстелила нам снігової соломки, начебто знаючи, що ми обов’язково захочемо пожартувати.
Зараз, коли все втихомирилося, гадаю: невже це все було зі мною? Здорово все ж таки, що лижня не загубилася, а за поворотом не сховався санний слід.
Зовсім не згодна з висловом: якщо довкола скрипки, краще бути віолончеллю. Інколи так здорово опинитися в гущавині загального куражу, ніким не проплаченого, без ораторів, які не бачать зі сторони своєї псевдовеличі, без чужої агітки і знаків партрозрізнення. Тому й було так здорово, так щиро весело, що не було диригентів. Просто потрібно шукати свою лижню всередині урагану. Там завжди твоя фортеця.
Щоправда, шукати доводиться все життя!
