Почувши фразу, вимовлену з інтуїтивно награною легкістю, і запам’ятавши, подумала, що вона могла народитися в головах лише персонажів з «вершків» суспільства підвищеної жирності, але, озирнувшись, зрозуміла, що промовцями фрази: «...і гроші не тішать, і їх відсутність не бадьорить», є підкупольний мандатний персонал, що обслуговує народ. Щоправда, чи минулого сезону, чи нинішнього — не скажу, але особливої різниці немає. Прірва настільки велика, я б сказала, непомірно велика — між бідністю, з якою вони вічно борються, і самим життям, — що уточнювати (що означає в їх розумінні відсутність грошей) не хотілося. Як у їхньому гардеробі хаотично поєднані Євросоюз і дуже дорогий стилізований Сорочинський ярмарок, так і в їхніх одкровеннях з трибуни, але ми, як і раніше, неспроможні відрізнити фас чергової «гарнюні» від профілю хижака. Їхні щоденні викриття — як клізма заочно: не боляче, але очищає спритно-спритно, щоправда, від грошей, і лише від грошей, і не зглянешся, як у черзі за субсидією опинишся. Не знаю, та й ніхто не знає, чи зуміють немовлята, які ще не народилися, пишатися своїми грошима, адже це процес схожий на створюване роками добре ім’я — він довгий-предовгий, а ілюзії все тьмяніють і тьмяніють. Років 20—25 тому простонародного ентузіазму було більше, і хоч способи добування валюти були примітивними, однак багатьом здавалося, що вони цілком логічні, в усякому разі, не сидять на печі... Син моєї редакційної колеги, тоді школяр, пам’ятаю, поїхав з групою однокласників до Польщі. Лише потім мама зауважила, що зникла тенісна ракетка. Там продав — зумів кілька разів відвідати кав’ярню з морозивом та платний туалет і привезти цілий капітал — 20 доларів. Потім вони місяць намагалися купити ракетку, аби не пропускати тренування, та не змогли. Інші теж «попрацювали» — так і вивозили те, що самім потрібно. Зараз у цього дорослого хлопчика, а ми зібралися на його сімейне свято, вже мережа спортивних магазинів, на стіні кабінету, він показав, висить футляр від тієї старої ракетки. Талісман. Бажаючи нас розважити, він пригадав, що, навчаючись потім у Лондоні, дізнався про дуже живучу та яскраву тамошню легенду, запросив нас до сусіднього київського двору, де теж живуть екзоти — справжні дикі ворони, уявіть собі, в самому центрі міста і за збігом, додав, поряд з моїм будинком. Там і розповім все, що запам’ятав. До речі, вже наближаючись до величезних вуличних кліток у дворі, почули від чергового екскурсовода словесне перебільшення пташиного довголіття. «І навіщо? — відгукнувся старожил двору і явно не чужий для цих птахів чоловік, — адже, знаю, в неволі ворони живуть до 50 років, а на свободі — до 100. Отже, 300, про які чую — міф. У нас Карлуші — дівчинці — 25 років, а Корвіну — хлопчикові — 23. Адже зараз модно, щоб чоловік був молодшим, хоча вони поки не виявляють цікавості один до одного. Ще недавно у Карлуші був друг, і вони разом Корвіну неабияк дошкуляли, але, овдовівши, дівчинка не першої молодості, стала скромнішою до весни, а там подивимось», — розповів обізнаний у воронячому житті співрозмовник. Корвін своїм густим глибоким голосом весь час повторював: «Корвін, Корвін», запрошуючи до спілкування, і відійшовши від нав’язливих паралелей з життя вибраних нами хижаків усіх мастей, запитала зовсім житейське і простеньке: «Ворон — це чоловік міської ворони?» «Та що ви, ворон — це дикий вільний птах, а ворона — міська обивателька», — почули пояснення. Якщо яка-небудь недосвідчена романтично налаштована ворона наблизиться до його клітки, Корвін її просто розірве, він ненавидить цих, мабуть, на його думку, примітивних простачок. А ось горобці, звернула увагу, вільно в клітках хижаків щось під’їдають, і їх сильні птахи обережно обходять стороною. Підійшла чергова групка джинсово-непередбачуваних підлітків з веселим завзяттям одне перед одним похизуватися, і вмить замовкла разом з гідом, вже слухаючи, що нам розповідав старий школяр, який пожив у Лондоні і продав колись потрібну йому самому ракетку. З особистого життя воронів-аристократів він дізнався, що вони — герої давньої англійської легенди, яка стверджує: доки живі ворони в Тауері, нічого не може статися з британською монархією. Звичайно, горобець, який народився в дорогій стайні, не є аристократом, але ворони Тауера ніби спростовують це. Ще з ХVII століття, коли вони були найбільш поширеними птахами в Лондоні, а після пожежі, під час якої вигоріла велика частина міста, ворони залишили Лондон. Коли ж повернулися, виявилось, що їхні колишні гнізда збереглися переважно лише в Тауері. Агресивні птахи буквально оточили замок, нападали на людей і запекло билися одне з одним. Ці нескінченні воронячі баталії призвели до того, що влада Тауера вирішила їх знищити, але хтось із придворних нагадав королеві про легенду — якщо ворони залишать Тауер, він сам перетвориться на прах. Так було вирішено призначити шість воронів талісманами британської корони. Ось і непорушне правило, і для них навіть призначили охоронця, а з державної скарбниці на утримання витрачають чималі кошти.
Якби київські Корвін і Карлуша (до речі, ці птахи можуть розмовляти) до кінця розуміли, що таке буває не лише в казках, були б вражені, вони б теж не відмовились.
Робочий день охоронця в Тауері починається о 4.30 ранку, птахи пробуджуються рано, їх випускають з клітки, наближаючи до природної легкості буття. До речі, ще одна подробиця — у охоронця є декілька помічників. Один з них стверджував, що їхні вихованці набагато розумніші за папуг, які лише повторюють, що їм говорять, а ворон, наприклад, на ім’я Тор, розумів навіть різницю між «це тобі» і «це мені» і кожного ранку вітав, відповідаючи на «Добрий ранок» охоронця своїм горловим «Хелло!». Ворони замку харчуються збалансовано, їхнє меню складається з м’яса, різного роду зернових домішок і винограду. Вартість утримання птахів, враховуючи обслуговування, коштує недешево, але у англійців не прийнято на легенді економити. Коли люди наближаються до ворон дуже близько, птахи часто клюють їх, зазвичай у палець або руку. В цьому немає агресії, просто для воронів це спосіб попередити людину не заходити на їх територію, інакше вони можуть запросто відкусити палець. Натомість воронів-аристократів можуть звільнити за негідну поведінку, посадити під домашній арешт, заслати за агресивну поведінку в зоосад, де життя набагато скромніше, ніж те, до якого вони встигли звикнути в замку. Це ж треба, адже теж бюджетники, а як живуть! Щоправда, їх лише шість, і не знаю, як позначиться на їхньому благополуччі розлучення з європейською сім’єю, але беззаперечно одне — і без мого хвилювання ці птахи-іноземці проживуть своє довге життя прекрасно, а мені, та й усім, здається, надовго уготовано стереотип — слухаючи мову про чергове викриття нових злодіїв, подумки запитувати: «За скільки продаєте?»
Зрозуміло, що відповідь і не передбачається, адже все за їхньою легендою: це тобі, а це мені.
