У Національної філармонії відбулася непересічна подія — прем’єра легендарного твору Гектора Берліоза.
Нагадаємо, у 1828 р. Берліоз прочитав «Фауста» Гете у прозовому французькому перекладі Жерара де Нерваля. «Ця чудова книга мене захопила з самого ж початку; я з нею не розлучався і читав її безперервно за столом, в театрі, на вулиці, всюди», — писав композитор у своїх мемуарах. Переклад містив і кілька віршованих фрагментів, які Берліоз одразу ж переклав на музику і видав партитуру власним коштом під назвою «Вісім сцен з «Фауста». Один із фрагментів навіть був виконаний шістьма студентами, але без успіху (пізніше автор переробить його для хору, і публіка буде у захваті!).
До теми «Фауста» Гектор Берліоз повернеться через 16 років, використає і розвине первісний музичний матеріал, і досить поверховий, на думку самого композитора, опус для віртуозів-вокалістів перетвориться на один з найпотужніших і емоційно насичених творів вокально-симфонічного жанру. «Засудження Фауста» Берліоз писав під час мандрів Австрією, Угорщиною, Чехією і Сілезією, він сам писав вірші до лібрето задуманого твору: «Варто було лише почати, а надалі вірші, яких мені не вистачало, народжувалися одночасно з музикою, і я написав свою партитуру з такою легкістю, яку рідко мав, працюючи над іншими своїми творами». Таким чином берліозівський Фауст неочікувано опинявся у таких місцях, які не відвідував гетівський герой. Наприклад, в Угорщині, де композитор почув тему, яка вилилися в уславлений «Ракоці-марш». Автор дозволив собі цю вольність, вважаючи, що такому персонажу як Фауст «можна приписувати найфантастичніші мандри, не порушуючи цим хоч якось різко кордони можливого і вірогідного». Завершував твір уже в Парижі, музичні думки так само зненацька захоплювали композитора то в кафе, то в саду Тюїльрі, то на тумбі бульвару Тампль...
Гектор Берліоз вважав «Засудження Фауста» одним з найкращих своїх творів, хоча перше виконання його у листопаді 1846 у театрі паризької Комічної опери під орудою автора провалилося і розорило композитора.
Виконання цієї ритмічно складної, драматично напруженої партитури вимагає потужних вокальних сил — сольних і хорових, першокласного оркестрового складу. З певною мірою припущення можна стверджувати, що ще на початку сторіччя Київська опера готувалася до постановки «Засудження Фауста»: антрепренером Михайлом Топор-Багровим були закуплені клавіри, почалося редагування російського тексту для співу. На партію Мефістофеля запрошувався частий гість і улюбленець киян Іоакім Таратаков, який співав цю партію у Маріїнському театрі. Але, скоріше за все, продовженню роботи завадила Перша світова війна.
До речі, цікаві історичні алюзії: саме через виступ у лютому 1896 року в петербурзькій виставі «Загибель Фауста» (так вона тоді йшла) Тартаков відмовився від участі в концерті Євгенії Мравіної у Київському міському театрі, запланованому на 11 лютого, який так і не відбувся, бо театр, за тиждень перед тим знищений пожежею, лежав у руїнах...
Нагадаємо, років десять тому Національний симфонічний оркестр планував роботу над цим твором і виконання його під орудою уславленого диригента Геннадія Рождественського, але цей проект не отримав продовження. Нотний матеріал, здавалося, чекав свого часу, і ось у 45-й сезон популярного фестивалю «Київська весна», який 10 років тому вже набув статус міжнародного, нотні знаки з паперу перескочили на смички, клапани і клавіші, зазвучали живими людськими голосами...
Нинішня постанова була здійснена об’єднаними силами Національного симфонічного оркестру, хорової капели «Думка», Великого дитячого хору Національної суспільної телерадіокомпанії України, солістів Національної філармонії, і це було справжнє потрясіння для публіки! Маестро Володимир Сіренко, який майже два десятиріччя очолює прославлений оркестр, недарма вважається одним з видатних інтерпретаторів симфонічної музики. Його глибоке відчуття суті, форми і стилю твору органічно передається кожному артисту. Під рукою цього диригента сотня музикантів зі своїми вподобаннями, різним сценічним досвідом (від нещодавніх випускників консерваторії до лауреатів і заслужених артистів) перетворюється на колектив однодумців, який доносить до публіки практично довершене трактування романтично-експресивної партитури, ретельно зрепетируване, глибоко продумане і пропущене крізь дрібне сито високого професіоналізму, віртуозності і драматичної виразності.
Партію Фауста чисто і невимушено (з точки зору вокального артистизму) виконав тенор Олександр Чувпило. Бездоганна акустика Колонної зали дозволила почути всі тонкі нюанси, які співак намагався донести до слухача, зачарувавши і гнучкою віртуозністю, і ліризмом, і відчайдушним романтизмом. Бас-баритона Андрія Маслакова(на фото) можна вже назвати «штатним» виконавцем і втілювачем образу Мефістофеля (він співає партії цього спокусника людських душ і у «Фаусті» Шарля Гуно, і в «Мефістофелі» Арріго Бойто). У таких гостро характерних партіях йому немає рівних, навіть у концертному виконанні його роль виглядає як міні-спектакль, додаючи необхідного нерву загальній картині. Та все ж у сцені серенади артист зосереджується виключно на співі, демонструючи володіння віртуозною вокалізацією, що не знижує, а навпаки підкреслює його драматичний статус як персонажа з надприродними можливостями.
Олександр Харламов, соліст Філармонії та Муніципальної опери для дітей та юнацтва, володар соковитого басу, яскраво виконав партію гультяя Брандера. Щодо Маргарити, партія якої написана Берліозом для мецо-сопрано, цього вечора її співала сопрано Каріна Кондрашевска. Практика виконання партії Маргарити сопрановими голосами досить розповсюджена через високу теситуру партії. Та, можливо, саме глибини і драматизму, притаманному більш низькому жіночому голосу, ліричному сопрано не вистачило, тож драматичний пласт партії залишився нерозкритим. Співачка створила надто світлий образ Маргарити, та оскільки цю героїню-грішницю чекає у фіналі прощення Неба, то, можливо, це виправдано.
Хор під орудою маестро Євгена Савчука, вразив злагодженістю і міццю (особливо чоловічий склад), бездоганним темпоритмом, чіткістю синхронізації з оркестром у найкарколомніших переходах з одного ритму до іншого, чим рясніє партитура «Загибелі Фауста». Участь Дитячого хору під керуванням Галини Трофимової у фіналі довершила емоційну палітру твору: світлі й прозорі звуки «сил небесних» зрештою вгамували пристрасті земного буття героїв.
