Нагадаємо, січень 2019 року Музей Києва зустрів, пишаючись масштабною виставкою Анатолія Криволапа «У цьому полі синьому». Ключовими образами виставки, названої рядком поезії Василя Стуса, були Кінь та Пейзаж. Там художник оповів, як виник цей образ, як він розвивався упродовж десяти літ, втілюючись у монохромних полотнах різного кольору — від чорного до білого і золотого. Привселюдно попрощався з цією серією, подякувавши їй за досвід, знахідки і непоганий дохід.
У червні в муніципальній галереї «Лавра» відбувся експонований арт-проєкт «Українська ідентифікація. Анатолій Криволап, Ігор Ступаченко. Розписи церкви Покрова Пресвятої Богородиці» (про це писав «День»). В експозиції були представлені живописні композиції на біблійні теми для новозбудованої меценатським коштом Богдана Батруха церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка Макарівського району Київської області. Композиції, створені цими художниками, продемонстрували, що точки дотику сучасного актуального і традиційного релігійного мистецтва реальні й навіть вражаючі. У цьому вони достойно стали у ряд знакових європейських художників, які також спромоглися це зробити проникливо, рахуючись з традиціями, переймаючись існуючими канонами і знаходячи незвичні, суголосні часові акценти. Серед них ми пам’ятаємо Анрі Матіса з його капелою Розаріа у Вансі, Марка Ротка з живописним висловом на полотнах для каплиці у Х’юстоні, вітражні вікна Марка Шагала в готичній церкві Фраумюнстера, каплицю в місті Беррлез-Альп біля Ніцци Олександра Дубовика та його ж вітражі в Ново-Апостольській церкві у Києві... Відмова від світлотіньових градацій дала можливість досягти акцентовано емоційної виразності гарячих, майже радіоактивних кольорів Анатолія Криволапа, витікання їх у простір, насичуючи довкілля майже екстатичною напругою, налаштовуючи тим самим глядача на піднесений лад.
7 листопада відкрилася виставка «Артефакти 80-х» в галереї «Карась». Коли художник робив експозицію, то роздумував уголос про те, що цією виставкою придумав зробити таку візуальну паузу, точніше знизити регістр звучання як меседжу свого живопису, так і його масштабів. Орієнтувався на давні, нікому не демонстровані роботи. Ті, в яких глибина занурення у колір, його природу, структуру, дихання «зневажають», ігнорують звичне для живописців прагнення спілкування з глядачем. Натомість представлені роботи, де є напружена, вдумлива розмова художника з... артефактом, на який обертається полотно, навантажене фарбами і думками. Полотно стає схожим на палімпсест, де кожен шар, який прозирає і світиться з-під наступного, — певний діалог митця і кольору, видобутого з фарби, її мазка, фактури чи лісирування. Тоді, в 1980-х митець пристрасно і прискіпливо вивчав фарби та кольори — зокрема коричневі, приручав червоні, фіолетові, призвичаювався до незбагненних жовтих. Тоді не прагнув ефектних висловів. Не ніс нікому одкровень, крім, звісно, себе. Це була лабораторна робота, майже наукові дослідження. І тепер ці невеликі й незвично неяскраві, з першого погляду навіть невиразні полотна дивували, зупиняючи, і владно змушують глядача спілкуватись з собою. Причому перше слово — за здивованим глядачем. Це саме він, засліплений іншими, пізнішими полотнами митця, напіврозчаровано запитує саме полотно: «Ну, що там у тобі, чому автор тебе демонструє, в чім секрет?» А секрет полягає у відчайдушному захваті живописця, котрий заводив пристрасні романи з кольорами, пробував нестандартні сполучення, шукаючи глибини і врешті її демонструючи.
Полотна розкривалися глядачам — поволі, навіть ніби спроквола, ніби випробовуючи на витривалість і допитливість. Втім, по-справжньому зацікавлені чи допитливі завжди бувають нагороджені, задоволені певним проникненням до осердя і таємниці творчості митця періоду його несхитного становлення. Ця експозиція ніби давала змогу зазирнути у скарбницю, де зберігаються перші дорогоцінні артефакти. Мабуть, Анатолію Криволапу непросто було наважитися на такий крок одкровення ба навіть своєрідного оголення. Це робить митця вразливим і водночас сильним.
І ось відкрився вернісаж «Анатолій Криволап. Пейзаж малого формату. Діалог на відстані 100 років» у галереї «Триптих Арт». Маленькі, а як на Криволапа, то просто мініатюрні картини, ошатно взяті в оправу красивих рам. Автор, трохи іронізуючи, назвав їх «гламурними». Художник пояснив свій задум так: представлені картини — то є творчий умоглядний діалог із творчістю видатних українських колег-пейзажистів із позаминулого століття, чиї роботи зберігаються в Національному художньому музеї України. Зокрема, в розмові беруть участь Петро Левченко, Іван Похитонов, Сергій Васильківський, Володимир Орловський. Здавалося б, ну що може бути у них спільного?! Але, вдивляючись у картини, легко вгадуєш живописного візаві митця й водночас не маєш сумніву в авторстві власне Анатолія Криволапа.
«Світ для мене — привід для живопису, мета буття — живопис, а життя — час для живопису і більш ні для чого...» — говорить митець. І в цьому висловлена вся глибина й міць його пристрасної натури.
