Вернісаж відбувається у межах Kyiv Art Week. До участі у цьому проекті куратори запросили творчі родини митців-нонконформістів із Грузії та України. Почесним гостем акції став Посол Грузії в Україні Гела Думбадзе.
Нагадаємо,остання масштабна виставка робіт Ніко Піросмані проходила у Національному художньому музеї України ще 2006-у. І от нова зустріч із митцями з Грузії. У межах фестивалю сучасного мистецтва Kyiv Art Week у Національній картинній галереї відкрилися відразу дві хороші виставки. Мультимедійна інсталяція «After. Museum», яка зайняла невеликий зал на першому поверсі.
Інша — «To find and not to let go» об’єднала роботи київських та грузинських художників. Куратори Марія Вторушина і Ніно Чантурія відібрали для участі в міжнародному проекті запросили тільки «художні» родини, чия творчість за часів колишнього СРСР була «неформатною» і неофіційною. Через непослух державі вільнодумці обох тоді ще «республік» пережили гоніння. Але власним шляхом у мистецтві не поступилися.
БЕЗО ГРИГОЛІЯ «СХОДИ». 1991 Р.
Україна в «To find and not to let go» (приблизний переклад фрази — «Створити і не відмовитися») представлена творчістю двох артистичних родин: Владислава Мамсікова і Іріни Герасимової, і Володимира Мельниченка з Адою Рибачук.
Роботи «живого класика» України Владислава Мамсікова, який творив у стилі «суворий реалізм», досить добре відомі. (Декілька років тому у Києві проходила його масштабна персональна виставка.) А от чи експонувався в принципі олійний живопис Ірини Герасимової, навіть не пригадаю. Роботи художниця створювала під впливом західного авангарду, того ж де Кіріко або Пабло Пікассо. На те, що від початку вони писалися у розрахунку саме на «квартирні» неофіційні виставки, вказує невеликий розмір полотен. Фантастичні, гідні найкращих світових музеїв скульптури Володимира Мельниченка та Ади Рибачук, авторів знаменитої «Стіни пам’яті» (нагадаємо, що нинішній Kyiv Art Week стартував з відкриття на Байковому кладовищі фрагмента величезного скульптурного полотна, залитого в 1980-х бетоном за наказом партійних чиновників) , завершують картину українського худавангарду часів «застою». Навіть сьогодні, твори Мельничука — Рибачук справляють неймовірне враження. Подібне відчуваєш, розглядаючи Пінзеля. Без впливу української барокової традиції на скульпторів-наших сучасників теж не обійшлося.
АДА РИБАЧУК, ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО «КОРОЛЬ І БЛАЗЕНЬ. ЗА ШЕКСПІРОМ. ПАМ’ЯТІ ЧЛЕНІВ АНТИФАШИСТСЬКОГО КОМІТЕТУ. АКТОРИ МІХОЕЛС І ЗУСКІН»
— Чому для виставки у Києві я відібрала картини саме цих грузинських художників? Тому, що вони — моя сім’я, у першу чергу. Я сама, бачите, стала куратором, порушила сімейну традицію, — не без самоіронії, розповіла «Дню» куратор «грузинської» частини експозиції Нiно ЧАНТУРIЯ.
У розмові ми з’ясували, наскільки, виявляється, схожі у ставленні до мистецтва сучасні Грузія та Україна: в обох наших країнах триває мода на сучасне мистецтво, особливо, серед молоді, «Тільки-но у нас завершилася перша Tbilisi Art Fair — бієнале і ярмарок сучасного мистецтва. Вона була навпрочуд представницькою та гарною», — не без гордості за Батьківщину, казала Ніно.
«Питома вага» в історії грузинського сучасного арту Реваза і Лері Чантурія, Карло і Безо Гріголія, як з’ясували ми у підсумку бесіди з Нiно Чантурiя, відповідає статусу Мамсикова-ст. в культурі сучасної України. Подібно до цього нашого живого класика, у себе в Грузії художники давно не потребують додаткової реклами: самі їхні прізвища стали брендом, гарантією найвищого мистецького класу. Тому особливо цікаво порівнювати живопис і скульптуру «сімдесятників» — українців із їхньою творчістю відповідних часів. Коли в Києві митці усвідомлено зверталися до традицій українського народного малярства разом із деякими прийомами післявоєнного мистецтва Заходу, їхні колеги у Тбілісі створювали нефігуративні, символічні полотна і скульптури. Можна сказати, що Чантурія та Гріголія стали грузинськими кубофутуристами третьої чверті ХХ століття.
Напевно, такі саме картини писали би тифлісці Володимир Маяковський та Ілля Зданевич, якби дожили до нашого часу. А от скульптура «на пагорбах Грузії» навіть у 1970-х відмінно знала імена Джакометті і Генрі Мура. Дерев’яні або викарбувані з каменю, роботи грузинських «живих класиків» вражають внутрішньою гармонією. І — знову-таки, тим же дивним, неможливим відчуттям свободи, яким хоч на мить, але обов’язково «заражаються» усі, кому пощастило спілкуватися з інтелігенцією найгарнішої (звісно, опісля нашої України!) з країн, Грузії. Хоча, власне, чому — тільки з інтелігенцією?..
