«Ось ця краса, подивіться, це нас «привітали» о 5.00 ранку 15 червня 2016 року. Пряме попадання в будинок (на фото). А ось поряд — це свіжак, 20 червня цього року, прилетіло уночі, — розповідає мешканка одного зі зруйнованих будинків прифронтового міста Красногорівка Донецької області Олена Кравченко. — В місті зруйнована школа, частково розбомблена поліклініка, багато прямих попадань у приватні будинки. Так і живемо...»
Пані Олена запрошує кореспондентів «Дня» до себе в гості, і показує в яких умовах — без газу, опалення та води живуть люди, яким немає куди виїхати. «У будинку було 90 квартир, сьогодні живуть лише в 4-х — взагалі тут лишилося тільки шестеро людей. А до війни — всі квартири були зайняті. Після обстрілів ми самі виносили снаряди власними руками. Боялися, але виносили...»
На сходах у будинку — дрова, складені в колодах, частина — вже порубані. «Це — наші стратегічні запаси на зиму. Від холоду рятуємося буржуйками», — до розмови приєднується сусід пані Олени Микола Васильович. — Зрозумійте нас правильно, ми навіть не плачемо про те, що сім’ї не переселили, чи не відремонтували будинки. Нічого не треба нам відновлювати, це передовсім наші проблеми. Ми більше переживаємо за те, що Україна взагалі буде робити з Донбасом після війни. Ви розумієте, що в місті таких маразматиків, як я, які відверто займають проукраїнську позицію, — лише близько сотні... на 10 тис. населення. У вас у Києві багато людей живе в рожевих окулярах, думають, що тут на війні всі стали патріотами. А це не так. Тут було місто проросійським, воно таким і залишилося. Так і напишіть. Куди не кинься — скрізь працюють ті самі люди, що кликали Путіна. Просто вони зрозуміли, що ситуація заморожена, і їхній Донбас РФ ніколи не визнає, а тим паче, не прийме до себе. Тому всі замовкли. Повісили прапорці і портрети Порошенка в робочих кабінетах і... мовчать. Це лицемірство. У мене вікно на школу виходить, де був так званий референдум. Люди, як на свято, йшли, — танцювали, співали, пили пиво... фотографувалися з бойовиками. Мої сусіди, куми, знайомі... від самого ранку вдягалися в новий одяг, фарбувалися і бігли голосувати — вони ніколи так гарно вбрано на весілля не ходили».
«Референдум — це була проста і навіть нікому не потрібна формальність. Триколори вивісили задовго до цього. Почали з’являтися натовпи озброєних людей, і багато місцевих цьому раділи, — додає чоловік. — Зрозумійте наші емоції. Ми бачили дуже багато нікому не потрібних смертей — смерті героїв із Сум, Харкова, Києва, Дніпра... На будь-якій війні першими гинуть найкращі, патріоти. І таких уже понад 10 тис., а що в результаті? Для когось війна — це горе і біда. А для когось — бізнес. Тут усе розкрадається в таких масштабах, що ви не можете собі уявити. Тому я не вірю, що цей безлад скоро закінчиться».
Красногорівка вразила своєю контрастністю. На тлі розбомблених у вщент будинків — стоять новенькі міні-палаци, поряд із зруйнованою школою — сучасне футбольне поле, довкола розбомбленого місцевого ринку — робочі ряди продавців та магазини. Попри відчутний дух війни, на що звертаєш увагу, буквально в’їхавши в місто, — брак газу, питної води, опалення та очисних споруд, на що скаржаться багато місцевих, Красногорівка продовжує жити і вірити в мирне майбутнє.
«До війни в місті було п’ять шкіл. Першої немає, другої немає, третя розбита... Обіцяли відремонтувати, але обіцяного, як відомо, три роки чекати треба. Наскільки я чула, формально на паперах працюють усі школи, але в приміщенні лише дві. Поліклініка працює, хоча розбомблена з однієї частини, — пенсіонерка Валентина, дізнавшись, що ми кореспонденти її улюбленої газети «День», яку волонтер Анна Домбровська щотижня розповсюджує в прифронтових містах та селах, відразу почала розповідати про проблеми міста. — «Жебрівський (Павло Жебрівський — голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. — Авт.) уже третій рік обіцяє нам газ провести. Але це лише слова. Ви самі подумайте, який газ? Тут так гупає, що встигай тільки вікна вставляти — вилітають, а він... газ веде. Поки тут війна, ніякого газу не буде. Останні півроку сюди, дякувати Богу, не летить. Але чути все прекрасно. От вийшла уночі по вугілля, чую, автоматами перестрілюються, значить, війна триває...»
«Я вже життя викладала українську літературу, казала дітям, що ми — щасливе покоління, бо не знаємо значення слова «війна». А сьогодні, у свої 70 років, майже щоночі прокидаюся в холодній квартирі від вибухів. Наврочила... — в одному з центральних магазинів каже місцева пенсіонерка, відмовившись представитися. — В мене онучка мала. Перші її малюнки — це танки і БТРи, військові на блокпостах і постійно скрізь тулить слово «Мир». Боїмося не обстрілів, а того, що не відомо, коли все закінчиться. Ми взагалі нічого тут не знаємо. Тільки те, що Путін на своєму телебаченні покаже. От спасибі волонтерам, що хоч газети приносять».
Нашу розмову переривають вибухи та постріли, які пролунали десь на лінії фронту — в околицях міста. «Не бійтеся, це далеко, і не в наш бік, — спокійно каже пенсіонерка. Потім неквапливо складає в торбину газету «День», хліб і консерви та виходить із магазину. — Війна навчила розбиратися у вибухах та виживати в нелюдських умовах. Нічого, якось перезимуємо... А там і весна не за горами, нове життя і, можливо, мир».
