У Верхньоторецькому, що в Ясинуватському районі Донеччини, кореспонденти «Дня» планували побувати, щойно вирушили на схід. Тут межа оборони сил АТО проходить... просто через населений пункт. Дуже важливим було особисто побачити, в яких умовах живуть люди в селищі, котре частково окуповане, зрозуміти, які настрої в місцевих. Червона, Зарічна та Вишнева — такі назви мають три вулиці, що й сьогодні залишаються під контролем бойовиків. Відразу уточнимо: людям з верхньоторецькою пропискою можна вільно перетинати «кордон» і це, за нашими спостереженнями, як допомогло місцевим не втратити зв’язку з рідними і близькими по «той бік», які живуть просто в кілька сотень метрів, так і спричинило до серйозних викликів, зокрема, породило проблему контрабанди та потоку пропаганди «з вуст в вуста».
Самі мешканці Верхньоторецького своє селище називають багатостраждальним. Дійсно, з початком бойових дій тут було дуже багато обстрілів та руйнувань. Лише за офіційною статистикою, від вогню бойовиків були зруйновані щонайменше 250 будівель, у тому числі дитячий садок, школа, церква, селищна рада та інша інфраструктура. Загинуло 15 мирних мешканців, стільки ж було поранено. Близько півтисячі місцевих з початком війни покинули свої домівки та виїхали до більш безпечних місць.
— Це дуже страшно, жити в селі «на нулі», — говорить нам жінка в одному з місцевих магазинів, де волонтер Анна Домбровська безоплатно розповсюджує газету «День» — Зараз тут проживає трохи більше 2 000 громадян, і десь 250 — це діти. Раніше, до всіх цих подій, до обстрілів та захоплень, було більше 3 000.
Жінка погодилася поговорити з журналістами, але за умови, що ми не будемо вказувати її імені. «Тут у кожного з нас — як не сестра, то брат живе «там», — вона показує в бік окупованої частини міста, а, точніше, на останній «бастіон» свободи — крайній український блокпост. — Тут всі люди залякані, тому правди вам ніхто не скаже. Про настрої місцевих скажу так: «серединка на половинку» — чули такий вислів? Багато тут симпатизують Україні, чесно. Попри увесь цей кошмар люди розуміють, що треба повертатися Донбасу додому, що мир і стабільність села, міста, регіону — лише в Україні, а увесь цей «ДНР» все одно ніхто ніколи не визнає у світі. Але є й такі люди, і вони цього навіть не приховують, хто ідейно з «ДНР». Вони просто ідейні на всю голову. Коли їхні домівки обстрілюють — винна тільки Україна, починаєш пояснювати, що прилетіло зі сторони «тих», відповідають, що Україна все одно винна, бо не попередила обстріли, і взагалі допустила все це жахіття. Люди починають радіти тільки тоді, коли пенсії і зарплати приходять. Отримали від України гроші — тиждень ходять задоволені, вже й Україна не така погана, і м’ясо в магазин нарешті свіже привезли, а головне — є пиво і горілка. А от тільки гроші закінчилися, і ще й коли до цього чергове загострення — щось десь бахнуло чи когось прибило — все село знову гуде, що «проклята Україна» це допустила.
У ВЕРХНЬОТОРЕЦЬКОМУ ПОШТА НЕ ПРАЦЮЄ З 2014 РОКУ. ЯК РОЗПОВІДАЮТЬ МІСЦЕВІ, ФАКТИЧНО ЗВ’ЯЗОК ІЗ «ВЕЛИКОЮ УКРАЇНОЮ» ЇМ ЗАБЕЗПЕЧУЄ ВОЛОНТЕР АННА ДОМБРОВСЬКА, ЯКА ЩОТИЖНЯ ДОСТАВЛЯЄ У СЕЛИЩЕ ГАЗЕТУ «ДЕНЬ». ОКРІМ ГАЗЕТИ, «ОСОБЛИВИЙ КУР’ЄР» ОГОЛОСИЛА ПРО ЗБІР ДЛЯ МІСЦЕВОЇ ШКОЛИ І ДИТСАДКА ДИТЯЧИХ КНИЖОК УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. ДОЛУЧАЙТЕСЯ!
Наша розмова була дуже короткою, тривала лише 6 хвилин. Тут же в магазині, буквально напроти нас, почали збиратися місцеві молодики і скоса подивлятися. Запримітивши це, жінка зніяковіла. Вибачилася і швидко рушила в бік виходу, сказавши на останок тихенько, мало не на вухо, — «Якщо хочете реальну картину дізнатися, то не спілкуйтеся з місцевими українською. Це налаштовує проти вас», — і вже в самих дверях — голосно, певно, щоб всі почули — додала: «Як тут живеться, як же тут живеться? — а он розпитайте краще в «молодьожі», нехай вони вам розкажуть», — і вийшла.
— А що розповідати, — пробурмотіли хлопці, коли ми до них таки підійшли. — роботи немає — ні «тут», ні «там». А ще — стріляють дуже часто — піди і розбери хто — всі стріляють. — і вийшли вслід за жінкою. Ми виходимо за ними, чомусь побоюючись, що хлопці можуть накинутися на жінку за розмову з журналістами. Однак наша співрозмовниця і молодики розійшлися в різні боки.
— А ти що і правда з газети приїхав? Оце з Києва — і до нас? — один із хлопців, років 25-ти на вигляд з відкритою пляшкою пива в руках з’явився незрозуміло звідки. І, простягнувши пляшку (пропонуючи пригоститися), продовжив. — Тут тобі ніхто нічого не скаже, бо й так все зрозуміло: війна. Ти краще он у шофера розпитай, він просто під обстрілами людей возить в «цивілізацію» (на слові «цивілізація» хлопець у потертих синіх спортивних штанях чомусь особливо наголосив). — Петрович, розкажи кореспонденту як тут живеться...»
Не певні, що водія маршрутки дійсно називають Петровичем, ми, однак, уточнили в нього, як часто у людей з Верхньоторецького, висловлюючись лексиконом молодика, є зв’язок з «цивілізацією», і чи він безпечний?
— 7.30, 10.10, 13.30 і 16.30 я їду на Очеретине. На Костянтинову також ходе маршрут. Тут, я вам скажу, людям гріх жалітися на транспорт. Хоча на блокпостах довго перевіряють (у всіх дивляться паспорти та довідки переселенців), люди можуть в лікарню, чи в магазин поїхати; пенсію оформити та забрати, чи в міліцію. З цим все добре, — сухо, ніби звітує, говорить водить і показово відвертається. — А що він вам сказав, що мене обстрілювали? У мене, на щастя, не потрапляли. Але в інших водіїв бували минулі роки різні ситуації. Війна ж...
Поговоривши з водієм, ми йдемо по вулиці з особливо символічною в цей час назвою — Миру... Саме цією вулицею з центра селища найкоротший шлях на війну.
— Тут пошта з 2014 року не працює. Відразу після перших обстрілів системно перестали возити — бояться, певно, — говорить одна з пенсіонерок, що наздогнала нас від магазину з «Днем» у руках. — Фотографувати не треба. Я ж не модель. А газету вашу завжди беру, читаю... Новини дізнаємося або з газети, або в кого ловить телевізор. У нас дома, на щастя, хороший вибір — і російські, й українські, є і канали «ДНР». — Як ви знаєте, у нас є прохід, всі з пропискою можуть вільно ходити «туди». Військові, правда, буває питають — скільки ви туди ще будете бігати? І обурюються, що ми ніби зрадники. А в мене там сестра живе. То що мені від неї відмовитися? Я ходжу раз в місяць, щоб не милькати межі очі ні тим, ні іншим. А сестру до мене і взагалі не пропускають. У неї немає довідки переселенця. Або ситуація: тут же молодь є, яка виїхала навчатися. Дітей прописують в містах у гуртожитках, а потім... не пускають до батьків, бо прописка вже не верхньоторецька, а значить, в АТО не можна. Уявляєте, хохма? Молодь бере якісь «відкріпні» посвідчення, намагається прорватися до батьків. Або ще — наші кажуть, нема прописки, але маєш довідку переселенця — їдь через офіційний пропускний пункт «Майорськ». Тобто, наші студенти з українських міст, щоб приїхати в село на лінії фронту, мають спочатку потрапити в «ДНР»?
...Спілкуючись з місцевими, дізнаємося цікавий нюанс: у селі є дві школи, але одна з них на території, яку тимчасово контролюють бойовики. І є батьки, які кожного дня з мирної, української частини села відправляють дітей... в школу «ДНР». Сергій Іванович, якого зустрічаємо на тій же вулиці Миру, говорить, що знає про такі випадки. «А що тут дивуватися, у школу «ДНР» з початку війни жодного разу не стріляли. А в українську школу — постійно, останній раз прилетіло під час загострень у лютому. Люди бояться за життя своїх дітей»
Цікавимося, чи за їхню освіту не бояться, за всі ці гімни «ДНР» у школі, й «Моторолу» у підручниках як «героя Новоросії»?
— Що ви розумієте? Ви в гості приїхали, пофотографували тут і поїхали. А людям далі під обстрілами жити, — обурився дідусь, і махнувши в нашу сторону рукою почимчикував далі.
